Ощадбанк перетворився на залу очікування

У надії отримати гроші в Ощадбанку пенсіонери готові стояти у черзі цілий день.

− Я ж казав тобі: треба зранку займати чергу, − звертається до свого товариша дідуган із чорною сумкою через плече і плює спересердя через перила. − Будемо тепер тут стояти до вечора.

− А ми нікуди не спішимо, − філософськи відгукується той, запалюючи неквапом цигарку. − Куди спішити? Всім дадуть…

Із напіввідкритої чорної сумки його друга долинає трансляція засідання Верховної Ради. Діди слухають виступи нардепів мовчки, зрідка переглядаючись і киваючи не то схвально, не то осудно головами.

Всередині філія Ощадбанку на вулиці Копилівській, 65 в Києві нагадує швидше вокзал, аніж банк. Перед віконечком, за яким знаходяться жадані гроші, − довга черга. У центрі невеликого приміщення – півколом кілька стільців, на яких повмощувалися ті, хто не хоче стояти. Навіть пахне вокзалом: людськими тілами, потом і… їжею. Хтось, певно, вдома приготував собі «тормозок» із нехитрим обідом.

Щоправда, зал очікування, на який тимчасово перетворився Ощадбанк, комфортом не вирізняється. Сидіти на жорстких стільцях мулько − але вставати, щоб прийти наступного дня, ніхто не поспішає.

− Це вам, молодим, добре, − каже жінці років шістдесяти бабуся у сірому пальті. − Ви можете хоч і щодня сюди приходити. А я вже як прийшла сюди сьогодні, то чекатиму, поки не отримаю. Може, завтра я вже вмру. І взагалі − мені в лікарню лягати – а платити нічим.

− У моєму віці теж умирають, − відповідає «молодиця», поправляючи зачіску. − Ви, звісно, чекайте, якщо хочете, але за десяте число сьогодні не даватимуть. Ви ж десятого реєструвалися?

− Десятого… − розгублено дивиться на неї бабуся. − Як це не даватимуть?

− Шановні, не треба розмов, − втручається касирка. − Хочете поговорити – виходьте на вулицю. За десяте будемо давати після обіду, так що можете чекати, якщо хочете. А не хочете – приходьте завтра.

Черг, власне, три. В одній стоять і сидять ті, кого внесли до реєстру вкладників восьмого січня. У другій – дев’ятого. У третій – десятого. Подейкують, тут десь є і ті, хто потрапив до реєстру одинадцятого. Хоча їм сьогодні нічого і не «світить», вони теж не розходяться.

− Ага, я зараз піду, а завтра Юля скаже, що в них гроші скінчилися, − каже літня жінка з пакетом у руці і пояснює своєму сусіду в черзі:

− Вони ж як зробили: вкинули гроші. Ну, якусь там кількість. А потім скажуть: усе, грошей більше немає. І що тоді робити? Тому треба брати, поки дають.

Сусід по черзі уважно слухає і мне у руках пачку «Прими» без фільтра.

За порядком у залі слідкує міліціонер, спершись на колону і тримаючи у руці форменого кашкета. Старлей у суперечки не втручається.

− Ви консультант? − питає чолов’яга з червоним обличчям у старого чоловіка, який сидить на стільці під стіною.

− Ні.

− А чого ви на його стільці сидите? Де консультант?!

Консультант − чорнявий юнак − стоїть за іншою колоною і щосили пояснює бабці у темному платку:

− Ви спочатку записуєтеся до реєстру – це ми робимо у четвер, п’ятницю і суботу. Потім, через три дні, можете приходити за грошима. Не треба поспішати, ваші гроші нікуди від вас не подінуться. Ну як це не віддадуть?

Завіряння у добрих намірах уряду на бабцю не дуже діють. Вона все намагається довести, що її вже не раз дурили. А відтак – можуть обдурити і ще. Черга погоджується і гуде, як розбурканий вулик.

Утім, вклади – вкладами, а обід – за розпорядком. Рівно о першій дня старша контролерка піднімається зі свого місця і лунко оголошує:

− У нас обідня перерва до чотирнадцятої – нуль-нуль. Прошу всіх негайно звільнити приміщення!

Міліціонер оживляється і рішуче одягає кашкет. Люди слухняно йдуть на вихід і купкою стають під стіною з оголошенням: «Компенсація вкладів». Треба постояти годину на свіжому повітрі – після обіду ж, може, даватимуть «за десяте»…

 Распечатать |   Обсудить |   Отослать статью другу